ТРОЯНДА
Якось Софійка поїхала в село. Був чудовий сонячний
день. Дівчинка попросилася в мами піти погуляти. Мама дозволила.
Тільки но дівчинка доторкнулася до стебла, як почула
дивний тоненький писк. Вона озирнулася, але нікого не побачила.
-
Не рви мене! – почула Софійка. – Якщо ти
мене зірвеш, я скоро зів’яну і
більше ніхто не зможе помилуватися моєю красою.
Дівчинка здивувалася:
- - Як? Трояндо, невже ти можеш говорити?
- - Звісно. Усі квіти вміють говорити, але
не всі люди можуть їх почути.
- - А чому ж тоді я тебе почула? – ще більше
дивувалася Софійка.
- - Мову квітів можуть почути лише дуже
добрі люди, які цінують красу і ніколи не зроблять боляче іншим. – відповіла їй
Троянда.
- - То я добра людина?
- Ти дуже добра. Ти ж не станеш мене зривати
?
- Нізащо! – вигукнула дівчинка. – Я прийду до тебе завтра разом з мамою і подарую тебе своїй матусі.
Тепер Софійка щодня приходила до Троянди, поливала її. Троянда розповідала дівчинці свої сни. Вони стали найкращими друзями.
Кайгородова Анастасія
ВЕСЕЛКА
Жила-була дівчинка Настя. Теплого літнього дня, коли пройшов дощик, Настя пішла гуляти.
Гуляючи берегом річки , вона побачила різнобарвну веселку. Веселка аж світилася і манила до себе. Дівчинці дуже захотілося покататися на ній. Вона підійшла до веселки і попросила дозволу покататися. Веселка привітно підморгнула дівчинці.
Настя покаталася на веселці. Їй дуже сподобалися хмаринки. Вони були пухкенькі і так схожі на різних звірят: слоненятка з довгим носиком, ведмедика з бочечкою меду, маленьке довговухе зайченятко… Вона літала між хмаринками і, здавалося, сама стала хмаринкою.
Відтоді Настя і веселка стали найкращими друзями.
Кайгородова Анастасія
ЗУСТРІЧ ВЕСНИ
Було це
наприкінці зими. Одного морозного ранку Зайчик вийшов на прогулянку. Йде він
лісом, йде… Навкруги все сумне, невеселе… Дерева стоять голі…
Раптом по сосні
застрибала рудохвоста Білочка. Побачила вона Зайчика та й питає:
- Чому
сумуєш, Зайчику?
Той відповідає:
- Як тут
не сумувати, Білочко. Зима така затяжна, а так хочеться і травиночки, і
морквиночки, ну геть вітамінів нема.
Вислухала його рудохвоста і пожалілася, що в
неї також закінчуються запаси.
Саме в той час
над ними пролітав старий мудрий Ворон. Почув він розмову звірят та й каже:
- Любі
звірятка, не треба сумувати. Ходімо краще Весну зустрічати!
І вирушили вони
в путь.
Далеко звірятам і мандрувати не
довелося. Тільки-но вони вийшли з лісу. Як назустріч їм дівчина-красуня. Засміялася
красуня – сонце засіяло, затанцювала – сніги розтали. Звеселіли пташата і
звірята, стали з Весною разом танцювати.
Гутник Анастасія
ОЛЕНКА І ВЕСЕЛКА
Жила-була на
світі дівчинка Оленка.
Цілий день падав
дощ і Оленка сумувала, сидячи вдома сама. Та ось дощ закінчився. Зраділа
Оленка. Вибігла на вулицю гуляти. Підвела дівчинка голову. Щоб привітатися з
сонечком і побачила Веселку. Таку яскраву, барвисту.
-Привіт,
Веселочко! – вигукнула Оленка.
- Здрастуй,
Оленко, - заговорила до неї Веселка.
-Ти вмієш
розмовляти? – здивувалася дівчинка.
-Звичайно. Не
бійся, Оленко, давай будемо друзями.
Дівчинка довго
гуляла з новою подружкою. Веселка розповіла їй, що народилася вона з дощових
краплин, а життя в неї вдихнуло яскраве сонечко.
З часом Веселка
ставала блідішою і блідішою, а потім і зовсім зникла. Дівчинка бігла зі всіх
сил, намагаючись її наздогнати, але не змогла. Повернулася Оленка додому
засмучена. Але мама заспокоїла дівчинку:
-Не засмучуйся,
донечко. Веселка дуже втомилася від
пекучого сонця.
-Я ще побачу її?
–запитала Оленка.
-Звісно,
побачиш, - відповіла мама. – Веселка знову з’явиться після теплого літнього дощу.
- Тоді я з
нетерпінням буду чекати дощику! – вигукнула Оленка.
Пашукова Анастасія
ТЕПЛЕ ЛІТО
Жило собі Літо.
Воно було дуже красиве. У нього була гарна сукня, виткана із променів сонця.
Одного разу
трапилася біда. Від сукні відірвалася хустинка, в якій було життя Літа. Літо
заснуло… несподівано з’явилася Осінь. Вона побачила Літо, яке міцно спало. «Ще
не час Літу закінчуватися - подумала Осінь, - ще яблука в садках не достигли,
звірята в лісі не нагулялися, діти сонечком не натішилися.» Знайшла Осінь
хустинку Літа і швиденько пришила її до сукні.
Літо прокинулось
і подякувало своїй рятівниці.
Пашукова Анастасія
ПІДСНІЖНИКИ І ВЕСНА
- Яке сумне в нас життя, - скаржився Біленький, - ось лісові звірі стрибають, веселяться. А он, поглянь, які гарні собачки бігають – пощастило!
-Та що там собачки… Поглянь на людей, які живуть за рікою. Вони, як господарі нашого лісу. То милуються нами, то зривають – їм все можна! – із заздрістю пробурмотів Смішненький.
Цю розмову почула Рання Весна і вирішила дати маленьким підсніжникам надати урок. Звернулася вона по допомогу до весняного Вітра.
Вітерець примчав, покружляв хвилею – маленькі підсніжники зникли, а на їхньому місці з’явився хлопчик і цуценя.
-Ну що, бешкетники, задоволені? – запитала Весна.
-Ми щасливі, щасливі! – схвильовано відповіли вони і, посміхаючись, побігли у сусіднє село.
Перед ними простягалася загадкова дорога, яка вела їх все ближче і ближче до заповітної мрії.
Ось хлопчик і цуценя прийшли до річки. Було дуже спекотно, аж хотілося стрибнути у воду.
-Ти глянь, Біленький, щойно ми народилися, а у людей уже тюльпани й бузок цвітуть…
-Може це у людей так буває?
До них підійшла старенька бабуся і запитала:
-Ти чий, хлопчику? Може ти заблукав? Як тебе звуть?
-Мене звати Смішненький, а мого песика – Біленький, - розгублено відпові він.
-Будеш у мене жити? Я вже старенька, дітей у мене нема, тяжко самій. Будеш ходити до школи, а після уроків мені допомагати.
Друзі погодилися.
Минав час. Біленький сторожив бабусину хату, а Смішненький вчився і допомагав бабусі. Часом не все йшло гладко: у школі результати не завжди були успішними. Нелегко було мрійнику, який звик насолоджуватися красою вечірнього неба і вигадувати з Біленьким різні історії, вчити різні історії, нудну математику… «Яка велика відповідальність на мені лежить», - не раз думав Смішненький. Та й у Біленького про собаче життя теж були похмурі думки.
Одного разу, зібравшись з думками, маленькі мрійники вирішили все розповісти бабусі про себе. Бабуся засмутилась, бо вже звикла до них і полюбила. Як рідних, але вирішила допомогти.
- Я вам допоможу, - сказала бабуся, - але сьогодні уже пізно, тому лягайте спати, а завтра – побачимо.
Смішненький і Біленький полягали спати, а коли прокинулися від дивного світла, побачили на столі чарівний вінок з незвичайних весняних квітів. Смішненький вхопив його і підбіг до вікна.
-А я не простий вінок! Я ваша надія!
-Любий віночку, не зволікай!
-Біжіть мерщій на галявину, три раз покрутіться, покладіть хтось мене на голову, торкніться до іншого та скажіть: «Знову ранньою весною я стаю самим собою!»
-Спасибі, віночку! Спасибі, бабусю! Прощавайте! – вигукнули друзі, побігли на рідну галявину і зробили усе так, як наказав віночок.
-Біленький, який же ти красивий, - милуючись сказав Смішненький.
-І ти теж гарненький, - відповів йому знайомий голос.
-Та це ж Рання Весна! – вигукнули обидвоє одночасно.
-Ми такі раді, що ти знову тут. Вибач нам, Весно!
-Ну що ж, бачу наука пішла вам не користь. Знову все стало на свої місця.
Усі в лісі: квіти, звірі, пташки святкували прихід Ранньої Весни та повернення Смішненького та Біленького.
Пашукова Анастасія
Немає коментарів:
Дописати коментар